Офіційний портал
Запорізької міської влади

69105, м. Запорiжжя, пр. Ленiна 206

Пошук

Введите ваш запрос для начала поиска.


Курсы валют на PROext


Історія міста

Історія м. Олександрівська (1770-1914 роки)

Початок історії міста Олександрівська (Запоріжжя) пов'язаний з будівництвом Нової Дніпровської укріпленої лінії наприкінці ХVIII століття. Згідно з планами центральної влади ця укріплена лінія повинна була, з одного боку, захистити край від татарських нападів, а з іншого – забезпечити посилення контролю над землями Війська Запорозького з боку Російської імперії.

Нова Дніпровська укріплена лінія простягнулася на 180 кілометрів від Дніпра до Азовського моря вздовж річок Кінської і Берди. До її складу повинні були увійти 7 фортець: Олександрівська – на Дніпрі, Микитинська та Григорьївська – на правому березі річки Кінської, Кирилівська на водорозділі річок Кінської та Берди, Олексіївська, Захарьївська і Петровська – на лівому березі Берди. Найбільшими з них були Кирилівська, Петровська та Олександрівська. Саме з початком будівництва Олександрівської фортеці розпочинається історія Олександрівська (Запоріжжя).

Олександрівська фортеця була закладена влітку 1770 р. Спочатку її будівництво було розпочате при усті р. Мокрої Московки. За осінь та зиму було відрито фортечні рови, намічено вали по зовнішнім контурам. Одначе весною, з таянням снігів, виявилося, що Мокра Московка підтопила споруджувану фортецю і її було вирішено перенести на інше місце. У травні 1771 р. нова Олександрівська фортеця була закладена у двох кілометрах на північний захід від старої, ближче до Дніпра і р. Суха Московка. Будівництво фортеці завершилося вже у 1775 році. Першим комендантом Олександрівської фортеці став Вілем фон Фредездорф.

Олександрівська фортеця була досить потужним укріпленим пунктом. Вона мала форму багатопроміневої зірки, займала площу близько 105 десятин (130 га). За даними на 1783 р. у фортеці перебували 43 офіцери з дітьми та дружинами, більше 500 солдатів. У складі військових була інженерна команда (18 осіб при одному інженері), артилерійська команда (50 осіб).

З самого початку існування Олександрівської фортеці поблизу неї почав формуватись так званий «фурштат», від німецького слова «форштадт», яке означає «передмістя». Він створювався на тому місці де була закладена перша Олександрівська фортеця. У форштадті спочатку селились будівельники-селяни, каторжники, обслуговуючий фортецю персонал, відставні солдати.

З перших років уряд намагався перетворити Олександрівськ не лише у адміністративний, а й у економічний центр регіону. У 1778 році навіть було створено Олександрівський повіт, але через п'ять років повіт був ліквідований. У 1781р. у місті проживало 7 купців, 329 міщан, тут щорічно відбувалось 4 ярмарки. Поселення розвивалось, зростала чисельність торгово-промислового населення. Олександрівськ став наприкінці XVIII ст. значним транспортним центром. Це було пов'язано з тим, що саме через нього йшли товари для будівництва Херсона та російського Чорноморського флоту.

У 1785 р. Олександрівський форштадт було перетворено у посад, тобто населений пункт міського типу. У відповідності з цим званням Олександрівськ отримав право на відкриття міських установ, першою з яких стала ратуша – орган місцевого самоврядування. Новий посад відносився спочатку до Новомосковського, а потім до Павлоградського повіту.

У 1796 році, за завданням фаворита Катерини ІІ П. Зубова, було навіть розроблено та затверджено проект перетворення Олександрівська в одне з найбільших міст регіону. Поблизу Кічкаської переправи планувалося побудувати порт і суднобудівну верф. До осені 1796 року верф було вже закладено, розпочалося будівництво перших кораблів. Але цього разу Олександрівську не вдалося стати торговельним і культурним центром. У листопаді 1796 р. вмирає Катерина ІІ. Новий імператор Павло І відстороняє від влади її фаворита. У результаті запропонований П. Зубовим проект не було реалізовано.

Не зважаючи на успішний початок, Олександрівськ не виправдав сподівань, які на нього покладала російська влада. Значного розвитку у цей період місто не отримало. Населення посаду зростало повільно. У 1795 р. тут нараховувалось лише 96 дворів, де проживало 1230 осіб, а у 1804 р. – 387 дворів і приблизно 2,5 тисячі жителів.

Зі зростанням торговельної ролі Одеси та зміною напрямків головних торговельних шляхів у регіоні Олександрівськ почав занепадати. Не справдились надії та плани по перетворенню міста у центр торгівлі південного регіону. До того ж у 1797 році Нову Дніпровську укріплену лінію було скасовано через втрату її військового значення. Здавалося, що існування Олександрівська як міста опинилося під сумнівом.

Однак місто змогло пережити кризу і зберегти свій статус. Імператорським указом від 5 червня 1806 року Олександрівськ отримав статус повітового міста Катеринославської губернії. У 1811 р. Олександрівську було пожалувано герб. У верхній частині щита дві перехрещені рушниці російського зразка, внизу – татарський лук з трьома стрілами, спрямованими вниз. Герб міста символізував перемогу російської зброї над татарською. Однак, не зважаючи на повітовий статус, Олександрівськ продовжував залишатися одним з найбільш незначних міст Катеринославської губернії.

Ось що у 1850 році писали про місто у військово-статистичному огляді Катеринославської губернії: „Александровск – на месте Александровской крепости. При учреждении города в этом месте имелось в виду, что находясь вблизи Днепра и ниже порогов, он может получить большую выгоду от склада и отправления хлеба водою и других припасов. Однако город этот в продолжении уже 30 лет ни сделал ничего успешного ни в населении, ни в устройстве: причиною тому надобно полагать как отдалённость его от важной переправы через Днепр при колонии Кичкас, так и соседство с Никополем, пользующегося выгоднейшею для торговли и промыслов местностью. Положение города на краю столь обширного уезда невыгодно и в административном отношении, а удалённость от Днепра затрудняет снабжение водой. Обороты на ярмарках до 200000 руб. В городе имеется уездное и приходское училище.”

Загалом у першій половині ХІХ ст. Олександрівськ являв собою типове невеличке провінційне місто – три невеликих квартали і чотири вулиці без назв у межах сучасного Жовтневого району між річками Мокра і Суха Московка. У 1861 році в Олександрівську нараховувалось 470 будинків. З кам'яних споруд в Олександрівську були лише три адміністративних будинки, в'язниця та продовольчий склад. Вулиц і не мали твердого покриття та освітлення. У місті проживало лише 3819 жителів, у тому числі 1949 чоловіків та 1870 жінок.

Промисловість знаходилась у зародковому стані. У дореформений період вона була представлена салотопним і трьома цегельними заводами. Більшість олександрівців або займалась землеробством, або ж промислами та торгівлею, так чи інакше пов'язаними з сільськогосподарським виробництвом. Не став Олександрівськ і великим торговельним центром, як на це спочатку сподівались. Ініціатива у розвитку торгівлі у нашому регіоні належала у той час розташованому нижче по Дніпру Нікополю. Але у другій половині ХІХ ст. ситуація у місті починає поступово змінюватись.

Поштовх розвитку Олександрівська надало будівництво через місто Лозово-Севастопольської залізниці. У листопаді 1873 р. було відкрито відрізок залізниці Лозова-Олександрівськ. Одночасно йшло будівництво залізничної гілки на Мелітополь і далі на Крим. У 1874 р. було введено в експлуатацію відрізок залізниці Олександрівськ - Мелітополь, а через декілька місяців Мелітополь-Сімферополь. Із завершенням будівництва Лозово-Севастопольської залізниці Олександрівськ перетворився в один з великих транзитних пунктів по перевезенню вантажів, у першу чергу хліба. До нього направлялись потоки вантажів з навколишніх населених пунктів, для того щоб далі перевезти їх вже залізницею.

Активізувався розвиток промисловості. Завдяки появі з середини 19 ст. у краї нових промислових підприємств Олександрівськ поступово стає одним з основних центрів сільськогосподарського машинобудування. Особливо активний розвиток цієї галузі у нашому краї пов'язаний з тим, що Південна Україна у той час була справжньою житницею Російської імперії. До того ж значна частина вирощуваного тут зерна вивозилась через азовсько-чорноморські порти за кордон.

В умовах наявності значного попиту на сільськогосподарську продукцію місцеві виробники були зацікавлені у підвищенні ефективності свого господарства, а цього можна було досягти у тому числі і за рахунок широкого використання сучасної сільськогосподарської техніки.

У самому Олександрівську наприкінці ХІХ ст. було 5 крупних заводів сільськогосподарського машинобудування: у 1880 р. відкрився завод Я. Бадовського, у 1887 р. – Леппа і Вальмана, у 1890 р. – створюється Олександрівська машинобудівна компанія, у 1891 р. розпочав роботу завод О. Циглера, у 1894 р. – І. Кацена. Ці заводи випускали плуги, сіялки, молотарки та іншу сільськогосподарську техніку, яка користувалась попитом на значній частині території Російської імперії. Місто стало одним з головних центрів виробництва сільськогосподарської техніки на Півдні України. Значного розвитку набуває борошняна промисловість. У Олександрівську працюють цегельні, лісопильні, горілчані заводи.

Набирала обороти місцева торгівля. Ярмарки вже не задовольняли потреб населення, тому збільшується роль постійної торгівлі. Лише у Олександрівську діяли близько 400 магазинів та лавок. У 1909 р. в Олександрівську було дозволено створити біржу, але місцеве купецтво зволікало з її відкриттям до початку І світової війни. З початком війни відкриття біржі було знову відкладене.

Місто активно розвивалось. Станом на 1897 р. в Олександрівську проживало майже 19 тис. чоловік, а напередодні першої світової війни населення міста досягло вже 63,6 тисяч чоловік. На початку ХХ ст. у місті було 8 тис. будинків, 95 вулиць, 7 з яких були забруковані. У 1893 - 1904 роках в Олександрівську було побудовано водогін від річки Мокрої Московки до центру. На 1910 рік довжина водогону досягла 14 кілометрів. Вода подавалася до будинків заможних городян у центрі Олександрівська. У 1910 р. побудована електростанція (для забезпечення електроенергією казенних установ, будинків заможних олександрівців та електричних ліхтарів на вулицях).

В Олександрівську діяло 47 різних заводів і фабрик, чотири десятки ремісничих майстерень, мережа аптекарських магазинів, 11 представництв банків, 3 нотаріальні контори. У 1903 р. торговельний обіг підприємств міста склав 25 млн. крб. На підприємствах міста працювало близько 10 тис. робітників.

Розвивалася освіта. У другій половині ХІХ ст. Запорізький край стає з важливих осередків розвитку освіти, поширення педагогічних технологій та підготовки педагогічних кадрів. Це стало результатом земської реформи, адже саме земствам було доручено опікуватися освітою. Активні громадські діячі, які входили до складу земств, розуміли значення освіти і тому приділяли її розвитку багато уваги.

На початку ХХ століття в Олександрівську діяли 20 початкових загальноосвітніх шкіл, 5 реальних та 5 коммерційних училищ, 2 чоловічі та жіноча класичні гімназії. У 1900 році почало працювати середнє семикласне механічно-технічне училище. У 1903 році в Олександрівську було відкрито училище для глухонімих, яке отримало назву Маріїнського. У 1911 році в ньому навчалося вже 227 осіб. В училищі учні не лише навчалися, а і оволодівали різними ремеслами. Своїми досягненнями Маріїнське училище було відоме далеко за межами Олександрівська

Архітектурною спадщиною Олександрівська, яка до цього часу збереглася у Запоріжжі, є учбові корпуси №1 та №3 Запорізького Національного університету (за часів Олександрівська там розташовувались чоловіча та жіноча гімназії), будівля першої теплової електростанції м. Олександрівська, житлові будинки Бадовського, купця-мецената Лещинського і т.д. Всі ці архітектурні пам'ятки є справжньою окрасою нашого міста.

Олександрівськ вступив у 1914 рік як одне з невеликих провінційних міст Російської імперії. Місто швидко розвивалося, але найбільші досягнення у Олександрівська (Запоріжжя) ще були попереду.

Історія м. Олександрівська (1914 -1921 роки)

У 1914 році розпочалася І світова війна. Військові дії безпосередньо не відбувалися на території Запорізького краю, однак початок війни не міг не вплинути на події в Олександрівську.

У Запорізькому краї було розпочато масову мобілізацію. Тільки у промисловості до армії було мобілізовано понад 30 відсотків працюючих. Вже у серпні 1914 року в Олександрівську сформували і розквартирували запасний батальон, незабаром із „запасних ратників ополчення” міста і повіту сформували 73, 74 та 75 Катеринославські піші дружини.

З початком війни розпочалася мілітарізація економіки. Підприємства, що виконували військові замовлення, у першу чергу отримували сировину та паливо. Власникам військових виробництв дозволили продовжувати робочий день для працівників, залучати до важкої праці дітей та підлітків, літніх людей, жінок, використовувати працю військовополонених.

Цілий ряд місцевих підприємств почали випускати продукцію для військових потреб. Для потреб фронту виготовлялися кінні повозки, санітарні двоколки, похідні кухні, корпуси снарядів, мін, гранат тощо. Так, наприклад, завод землеробських машин і знарядь Товариства А.Я. Коппа в Олександрівську тільки у 1916 році виготовив для армії 316 бомбометів.

Із прифронтових територій до тилових губерній евакуювалися промислові підприємства, матеріальні цінності. У 1914 році з Варшави до Олександрівська було перебазовано авторемонтні майстерні 3-го відділення Центральних автомайстерень, а в 1915 році – завод акціонерного товариства „Борман, Шведе і Ко ” . У 1916 році з Петрограда до Олександрівська було евакуйовано завод авіаційних моторів акціонерного товариства ДЕКА (тепер – ВАТ „Мотор Січ”). У цьому ж році з Риги було перевезено дротово-цвяховий завод (тепер – ВАТ „Сталепрокатний завод”).

У зв'язку із зростанням військового виробництва, для якого були потрібні робочі руки, прибуттям великої кількості біженців та евакуйованих зростає чисельність населення Олександрівська та інших міст краю. Протягом 1914-1917 рр. населення Олександрівська збільшилось майже на 10 тис. і склало наприкінці 1916 р. 72,9 тис. осіб.

Умови життя населення в умовах війни значно погіршились. Скорочення виробництва сільськогосподарської продукції та значне підвищення попиту на неї призвели до зростання цін. У 1915 році Олександрівська міська дума спробувала встановити граничні ціни на товари першої необхідності (пшеницю, картоплю, сіль, цукор, яйця, вугілля і т.д.). Однак фіксовані ціни не вдалося втримати і вони знову почали зростати.

У результаті переорієнтації промисловості значно зменшився випуск мирної продукції. Значна кількість підприємств була змушена припинити свою роботу через нестачу сировини, палива, робочих рук. За 1915 рік з 80 підприємств, які перебували під наглядом фабричної інспекції в м. Олександрівську, 16 підприємств не працювали цілий рік, частина підриємств закривалася на деякий час протягом року. Без роботи залишилось 20,5 відсотків робітників.

Підвищенню соціальної напруги у краї сприяли й інші фактори. До них можна віднести розквартирування на території краю військових частин, утримання яких стало тягарем для місцевого населення, накопичення біля залізничних станцій вантажів, підвезення яких стало однією з повинностей жителів, зростання кількості біженців та евакуйованих (їх влаштування вимагало вирішення цілого ряду проблем – забезпечення житлом, харчуванням, медичним обслуговуванням, роботою), велика кількість загиблих і поранених під час війни і т.д.

Все це призводило до зростання антивоєнних настроїв у краї. Свідченням цього стало збільшення кількості антивоєнних страйків та інших проявів невдоволення владою. Особливо бурхливим стало зростання антивоєнних та революційних настроїв на початку 1917 року.

У лютому 1917 року у Російській імперії перемогла демократична революція. Влада перейшла до Тимчасового уряду, який був сформований як перехідний орган. Подальшу долю державного усрою повинні були вирішити Установчі збори.

Інформація про події у Петрограді досить швидко дійшла до Олександрівська. 4 березня мітинг на підтримку демократичного ладу зібрався біля будинку Земської управи Олександрівська (тепер – будинок обласного краєзнавчого музею).

Після Лютневої революції влада на місцях Тимчасовим урядом була передана головам губернських земських управ – губернським комісарам. У своїй діяльності вони спиралися на вже існуючі органи місцевого самоврядування та громадські комітети, що виникли в перші дні після революції.

В Олександрівську вибори до міського громадського комітету відбулись у березні 1917 року. Вже у липні 1917 року відбулись вибори до Олександрівської міської думи. У результаті виборів в Олександрівську думу перемогу отримав соціалістичний блок (до нього входили російські меншовики та есери). За них проголосували майже 60 відсотків виборців. Друге і третє місце поділили між собою єврейський та український соціалістичний блок.

Паралельно зі створенням громадських комітетів та інших органів місцевої влади, на які спирався Тимчасовий уряд, на місцях утворюються Ради робітничих і солдатських депутатів. 3 березня Рада робітничих і солдатських депутатів була створена в Бердянську, 4 березня – в Мелітополі, 8 березня - в Олександрівську. Абсолютну більшість у місцевих радах отримали партії меншовиків, есерів, „Бунд” (одна з єврейських національних партій).

На території краю були також проведені вибори до Всеросійських та Українських Установчих зборів. Вибори до Всеросійських Установчих зборів відбулись у листопаді 1917 року. В Олександрівську 26 відсотків учасників виборів проголосували за більшовиків, 23 відсотки віддали свій голос за список українських есерів та соціал-демократів, 18 відсотків підтримали єврейські національні партії. По всьому Олександрівському повіту перемогу отримали українські національні партії. Вибори до Українських Установчих зборів відбулись з 27 по 29 грудня 1917 року. У результаті в Олександрівську перше місце посіли більшовики, друге – українські соціал-демократи, третє – кадети. Результати цих виборів стали свідченням того, що у Запорізькому краї зростала популярність як більшовиків так і українських соціалістичних партій, вплив інших партій значно зменшився.

Населення Запорізького краю було поінформоване про події, які відбувались у Києві. Широкий відгук отримали створення Центральної Ради, проголошення Першого та Другого Універсалів. Події Української національно-демократичної революції (весна-осінь 1917 року) знайшли відображення і в Олександрівську. У Запорізькому краї активно діяли українські національні партії, у першу чергу УСДРП та УПСР. Яскравим прикладом активізації українського національного життя було відновлення діяльності товариства „Просвіта”. Вже 24 березня 1917 року в Олександрівську було створено місцеву організацію „Просвіти”. У перший же день до неї вступило близько 150 осіб. Ще одним проявом активізації національного руху стало формування загонів місцевої самооборони – „вільного козацтва”. У жовтні 1917 року в Олександрівську розпочалося формування двох куренів „вільного козацтва” – „Січ” та „Хортиця”.

Після повалення Тимчасового уряду та захоплення влади у Петрограді більшовиками Центральна Рада 7 листопада 1917 року оприлюднила свій ІІІ Універсал про створення Української народної республіки у складі 9 українських губерній.

В Олександрівську міська дума засудила захоплення влади більшовиками. Однак більшовики Олександрівська були на той час вже досить серьйозною силою. Вони взяли курс на збройне захоплення влади у місті. На допомогу місцевим більшовикам прибув загін з Києва під командуванням більшовика О. Анисимова. З метою стабілізувати ситуацію у місті до Олександрівська прибули війська Центральної Ради, частини 48-го донського козачого полку, кавалерийські ескадрони кримських татар. Місто також захищали загони „вільного козацтва”.

Бої між військами Центральної Ради та більшовиками тривали в Олександрівську з 12 по 15 грудня і завершились перемогою військ Центральної Ради. Однак досить скоро більшовики отримали підкріплення (на допомогу підійшли загони балтійських матросів, червоногвардійців з Москви, Петрограда та Катеринослава), бої поновилися. У результаті 2 січня 1918 року в Олександрівську було встановлено владу більшовиків.

Після встановлення радянської влади більшовики розпочали політику, спрямовану на докорінну зміну існуючих соціально-економічних відносин. Розпочалася конфіскація великих та середніх промислових підприємств. Так 21 січня 1918 року було конфісковано завод ДЕКА. Розпочалися конфіскації, контрибуції, реквізиції майна, будинків промисловців, купців, домовласників.

Однак у результаті вторгнення австро-німецьких військ радянська влада на Україні була повалена. Вже 18 квітня 1918 року, після важких боїв, австро-німецькі війська увійшли до Олександрівська. У краї було відновлено владу Центральної Ради, яку пізніше змінила влада гетьмана П. Скоропадського. Однак П. Скоропадський не зміг довго утриматись при владі. В Україні розпочалося антигетьманське повстання, яке очолила Директорія.

У 20-х числах листопада 1918 року Олександрівськ захопили війська Директорії. Це були частини Катеринославського республіканського коша під командуванням М. Горобця. Але у грудні 1918 року в Олександрівську знову було встановлено владу більшовиків.

Новим претендентом на захоплення влади у краї стали білогвардійці. Війська Добровольчої армії генерала А. Денікіна, захопивши 4 травня Луганськ, стали тіснити махновські та червоноармійські частини на північ. 10 липня денікінці захопили Олександрівськ. Політика нової влади (терор, реквізиції, примусова мобілізація до армії, повернення землі попереднім власникам і т.д.) призвела до зростання невдоволення населення та активізації повстанського руху. Створювались загони як радянського так і махновського спрямування.

У результаті махновці у жовтні 1919 року змогли накопичити значні сили та завдати дошкульних ударів денікінським тилам. Під їх контролем опинилась величезна територія, зокрема Кривий Ріг, Нікополь, Олександрівськ, Мелітополь, Каховка, Маріуполь, Катеринослав. У результаті такі дії махновців створили сприятливі умови для контрнаступу Червоної армії.

Контрнаступ радянських військ розпочався 11 жовтня 1919 року. Наприкінці грудня червоні частини вступили на територію контрольовану махновцями. Подолавши, багато у чому завдяки допомозі махновців, війська Денікіна радянське командування майже зразу почало шукати шляхи до знищення махновського руху.

Для того щоб відірвати махновців від їх бази радянське командування видало наказ про відправку махновської армії на польський фронт. 8 січня 1920 року Реввійськрада махновців, яка знаходилась тоді в Олександрівську, отримала відповідний наказ. У свою чергу Н. Махно висунув вимогу визнати автономію Катеринославської і Таврійської губернії та підписати військовий договір між махновцями та Червоною армією. Така позиція не задовольнила більшовицьке керівництво. Вже 9 січня Н. Махно та його прибічники були оголошені поза законом. Протягом зими 1920 року на території Запорізького краю було відновлено радянську владу. Махновські загони були розгромлені, значною мірою через те, що рядові повстанці досить часто просто не бажали воювати з радянськими військами, не вбачаючи у них загрози.

Навесні 1920 року у Запорізькому краї у черговий раз розгорнулося активне радянське державне будівництво. Однак його зірвав наступ білогвардійців, які до цього змогли утриматися в Криму. На той час головнокомандуючим замість А. Денікіна було призначено П. Врангеля.

Перша спроба врангелівського наступу була здійснена 14 квітня, коли біля Кирилівки висадився невеликий білогвардійський десант, але цього разу радянські війська змогли відбити напад. Черговий наступ відбувся вже у червні 1920 року. 6 червня у Кирилівці висадився десант очолюваний Я. Слащовим, 7 червня 1-й корпус Кутепова вирвався через Перекоп з Криму і розпочав свій наступ.

До 12 червня білогвардійці змогли захопити Північну Таврію. Перші контрудари Червоної армії не принесли результату. Білогвардійським частинам навіть вдалося розгромити кінну групу під командуванням Д. Жлоби. Однак вже у ніч на 7 серпня Червона армія знову перейшла у наступ та переправившись через р. Дніпро біля Каховки атакувала корпус Слащова. 1 вересня частини Червоної армії знову відтіснили, але вони змогли утримати Каховський плацдарм. Саме цей плацдарм у майбутнього став місцем основного прориву врангелівського фронту та поворотним пунктом всієї військової кампанії.

12 вересня Врангель направив головний удар на Олександрівську групу радянських військ. 19 вересня білогвардійці зайняли Олександрівськ та Оріхів, 23 вересня – Синельникове, 29 вересня вони вже були у межах Донбасу. Однак це були вже останні успіхи білогвардійських військ. У жовтні 1920 року Руська армія П. Врангеля зазнала відчутних поразок та розпочала відступати до Криму.

У цих боях союзниками Червоної армії знову стали махновці, які головну загрозу для себе вбачали саме у білогвардійцях. У результаті радянську владу на території Запорізького краю було відновлено. Вже після захоплення Криму та остаточної поразки білого руху на півдні більшовики у черговий раз розірвали угоду з махновцями. У ход і важких боїв, залучивши значну кількість військ, більшовикам вдалося остаточно розгромити махновський рух. Громадянська війна на території Запорізького краю завершилася перемогою більшовиків.

На початку 20-х років минулого століття починається період поступового відродження Олександрівська після років громадянської війни. У 1921 році місто отримало свою теперішню назву – Запоріжжя. 23 березня 1921р. постановою ВУЦВК місто Олександрівськ було перейменовано в місто Запоріжжя, а губернію – в Запорізьку (Постанова ВУЦВК від 23 березня 1921 року “Про перейменування Олександрівської губернії в Запорізьку, міста Олександрівська в місто Запоріжжя”).

До історії створення Запорізької області
(зміни в адміністративно-територіальному устрої Запорізького краю
у 20-ті –
40-ві роки ХХ століття)

Переможне для більшовиків завершення громадянської війни поставило перед новою владою багато важливих завдань. Одним з них стало формування на території Радянської України нового адміністративно-територіального устрою, який би відповідав вимогам часу. Пошук найбільш ефективно діючої схеми продовжувався протягом 20- 40 -х років ХХ століття. У результаті це призводило до постійних адміністративно-територіальних змін, у тому числі і на території Запорізького краю.

До 1920 року північна частина сучасної Запорізької області входила до складу Катеринославської губернії, південна – до Таврійської. Однак вже у 1920 році, відповідно до постанови президії ВУЦВК від 8 липня 1920 року, було утворено Олександрівську губернію. Нова губернія об'єднала Бердянський, Мелітопольський і Олександрівський повіти та Хортицьку і Кічкаську волості Катеринославського повіту.

23 березня 1921 року Олександрівська губернія була перейменована на Запорізьку. Це відбулося згідно з п остановою ВУЦВК від 23 березня 1921 року “Про перейменування Олександрівської губернії в Запорізьку, міста Олександрівська в місто Запоріжжя”. Тоді ж, за рахунок розукрупнення повітів, у складі губернії було додатково створено Гуляйпільській та Великотокмацький повіти.

12 жовтня 1921 року до складу Олександрівського повіту була передана Біленська область Катеринославського повіту, а до складу Бердянського – Захарівська, Стародубська, Новоспаська, Петровська волості із складу Маріупольського повіту Донецької губернії.

26 жовтня у складі Запорізької губернії було утворено Генічеський повіт, до якого увійшла частина волостей Мелітопольського повіту і Дніпровського повіту Миколаївської губернії.

Наприкінці 1921 року Запорізька губернія складалася з 6 повітів та 127 волостей.

Однак окрема Запорізька губернія проіснувала недовго. Вже з 1 грудня 1922 року її включили до складу Катеринославської губернії.

У 1923-1925 роках в Україні було здійснено чергову адміністративно-територіальну реформу. Адміністративний поділ «центр – губернія – повіт – волость» змінили спочатку на «центр – губернія – округ – район», а з 1925 року – на «центр – округ – район». З 1 серпня 1925 року в Україні було ліквідовано губернії.

Округів і районів було створено значно менше, аніж існувало повітів і областей. Це не могло не призвести до чергових змін у адміністративно-територіальному устрої Запорізького краю.

7 березня 1923 року територія теперишньої Запорізької області була розподілена між Бердянським, Запорізьким і Мелітопольським округами Катеринославської губернії та Маріупольським округом Донецької губернії, до складу якого передали частину территорії Бердянського повіту. 15 липня 1925 року було ліквідовано Бердянський округ. Його райони включили до складу Запорізького, Мелітопольського і Маріупольського округів.

У складі Запорізького округу існували 13 районів, 151 сільська рада. У Мелітопольському окрузі – 21 район та 232 сільські ради. Територія сучасних Куйбишевського, Розівського, Бердянського районів (тоді там існували Андріївський, Бердянський, Берестівський, Люксембурзький, Царекостянтинівський райони) входила до складу Маріупольського округу.

Разом з тим, Запоріжжю були підпорядковані Покровський і Томаківський райони, які зараз знаходяться у складі Дніпропетровської області, а Мелітополю – 6 південно-західних районів, які пізніше стали частиною Херсонської області: Великолепетиський, Верхньорогачикський, Генічеський, Іванівський, Нижньо-Сірогозький, Ново-Троїцький.

Із зміною курсу національної політики та переходом до впровадження на місцях політики «коренізації» у місцях компактного проживання неукраїнського населення почали створюватись національні райони та сільські ради. На території нинішньої Запорізької області протягом 20-х років існували 9 таких районів.

Така система адміністративно-територіального устрою проіснувала до 2 вересня 1930 року, коли ВУЦВК ліквідував округи.

З 15 вересня 1930 року місто Запоріжжя було виділене як окрема адміністративно-територіальна одиниця, яка була підпорядковано безпосередньо центру. Були ліквідовані райони: Запорізький і Хортицький (колишнього Запорізького округу), Берестівський і Андріївський (Маріупольського) Верхньорогачикський, Ногайський, Чернігівський, Ботієвський і Вознесенський (Мелітопольського), що призвело до змін кордонів інших районів. Центр Кизиярського району перенесли в Мелітополь, а район перейменували в Мелітопольський. Однак така схема, коли райони підпорядковувались бузпосередньо центру проіснувала досить недовго.

9 лютого 1932 року територія України була поділена на п'ять областей. Всі райони Запорізького краю увійшли до складу Дніпропетровської області і така ситуація залишалася незмінною до 1939 року.

10 січня 1939 року з'явився Указ Президії Верховної Ради СРСР про утворення Запорізької області з центром у місті Запоріжжі. До складу Запорізької області було включено 28 районів, які раніше входили до Дніпропетровської області – Андріївський, Якимівський, Бердянський, Велико-Білозерський, Велико-Токмацький, Василівський, Веселівський, Генічеський, Гуляйпільський, Кам'янсько-Дніпровський, Коларовський, Красноармійський, Імені В.В. Куйбишева, Люксембурзький, Мелітопольський, Михайлівський, Молочанський, Нижньо-Сірогозький, Ново-Василівський, Ново-Златопольський, Ново-Миколаївський, Оріхівський, Пологський, Приазовський, Ротфронтівський, Сиваський, Чернігівський; 2 райони тодішньої Миколаївської області – Велико-Лепетиський і Ново-Троїцький.

Невдовзі почалася перша реорганізація адміністративно-територіального устрою області, яка продовжувалася декілька місяців. 11 лютого 1939 року був утворений Запорізький район. 26 березня на місці ліквідованих Коларівського, Люксембурзького, Молочанського і Ротфронтівського районів був утворений Приморський. Під час цієї реорганізації центральна влада знищувала залишки національно-територіальних утворень болгар, німців-менонітів, які деякий час існували на території Запорізького краю.

7 червня місто Бердянськ було перейменовене у м. Осипенкове, на честь землячки, знаменитої льотчиці Поліни Осипенко. Бердянський район став Осипенківським.

У порівнянні з сучасною Запорізькою областю у 1939 році площа Запорізької області біля значно більшою і включала частину сучасних територій Херсонської і Миколаївської областей. Межувала Запорізька область з Дніпропетровською, Сталінською (Сталінська – тепер Донецька область), Миколаївською областями і Кримською Автономною РСР. Взагалі, Запорізька область була однією з найбільших і економічно розвинутіших у складі УРСР, а 300-тисячне Запоріжжя входило в п'ятірку найбільших міст республіки.

У березні 1944 року була проведена чергова зміна адміністративно-територіального поділу України. Була створена Херсонська область. До її складу були включені Велико-Лепетиський, Генічеський, Іванівський, Нижньо-Сірогозький, Ново-Троїцький і Сиваський райони, які раніше входили до Запорізької області. Саме тоді Запорізька область отримала межі, близькі до сучасних.

Остаточне оформлення сучасних кордонів області відбулося у 1949 році, коли Указом Президії Верховної Ради УРСР зі складу Запорізької до Сталінської області були передані два населених пункти – Зачатівка і Красновка.

Запор іжжя на початку Великої Вітчизняної війни
(червень-жовтень 1941 року)

За роки довоєнних п'ятирічок Запоріжжя перетворилося на велике індустріальне місто. Символом індустріалізації не тільки Запоріжжя, а й всього Радянського Союзу стала Дніпровська гідроелектростанція. Разом з будівництвом у 1927-32 рр. Дніпрогесу у місті були споруджені великі промислові підприємства індустріально-промислового комплексу м. Запоріжжя, до якого входило кілька заводів, зокрема, завод листових сталей (сьогодні – ВАТ “Запоріжсталь”), коксохімічний, алюмінієвий, феросплавів, завод інструментальних сталей (тепер – ВАТ “Дніпроспецсталь”). Величезну роль у розвитку радянського авіабудування, у тому числі і військового, відігравав розташований у Запоріжжі моторобудівний завод (тепер – ВАТ «Мотор Січ»).

Відтак у довоєнні роки Запоріжжя стає одним із центрів з виробництва чорних та кольорових металів, важкої промисловості та електроенергетики Радянського Союзу. Величезне значення запорізької промисловості, її роль у забезпеченні обороноздатності, розвитку економіки країни неможливо переоцінити.

Багато у чому саме через своє промислове значення, географічне розташування та наявність у місті стратегічно важливих мостів через р. Дніпро Запоріжжя відіграло помітну роль на початковому етапі Великої Вітчизняної війни.

22 червня 1941 року нацистська Німеччина здійснила напад на Радянський Союз, розпочалася Велика Вітчизняна війна. Нелегкі випробування у роки Великої Вітчизняної війни випали на долю нашої Батьківщини. Не оминули вони і Запоріжжя, захисники і громадяни якого продемонстрували зразки героїзму, мужності, стійкості і самопожертви.

З початком війни у Радянському Союзі була оголошена загальна мобілізація дорослого чоловічого населення 1905-1918 років народження. У перші ж дні війни десятки тисяч запоріжців вступили до лав Червоної армії. У липні 1941 року у Запоріжжі почалося формування 274-ї стрілецької дивізії. Командиром дивізії був призначений полковник П. Немерцалов.

У містах і селах області для допомоги армії почали створюватися добровольчі підрозділи різного призначення. Формувалися загони протиповітряної оборони, які повинні були швидко ліквідувати наслідки авіаційних ударів. Для знешкодження німецьких розвідувально-диверсійних груп створювалися так звані винищувальні батальони.

Широкого поширення набула практика організації загонів народного ополчення. Вони складалися з тих, хто з різних причин не підлягав мобілізації до діючої армії. У Запоріжжі до ополчення вступило 45 тисяч чоловік. Загонами запорізького ополчення керував міський штаб на чолі з першим секретарем міського комітету партії П. Комаровим та головою міськвиконкому В. Скрябіним.

У серпні-жовтні сотні тисяч громадян Запорізької області будували оборонні укріплення. Збудовані запоріжцями протитанкові рови, траншеї з бліндажами і спостережними пунктами простягнулися на багато кілометрів на правому та лівому берегах Дніпра.

Запорізькі підприємства з самого початку війни почали працювати за принципом «Все для фронту! Все для Перемоги!». На підприємствах постійно зростали обсяги випуску продукції військового призначення. Незважаючи на складні умови, значно розширив асортимент високоякісних сталей „Дніпроспецсталь”. На заводі освоїли випуск сталі для авіаційної промисловості. Удосконаливши технологію виробництва, на швидкісні методи випуску сталі перейшов завод „Запоріжсталь”. На випуск військової продукції переорієнтувалися всі машинобудувні заводи міста. Моторобудівний завод з перших днів війни перейшов на 12-годинну зміну.

На початковому етапі війни Червона армія зазнала значних невдач. Фронт швидко пересувався на схід. Вже наприкінці липня – на початку серпня 1941 року німці захопили райони, що межували з Запорізькою областю, а ворожа авіація почала систематично бомбардувати підприємства Запоріжжя, Мелітополя і Бердянська. Перше бомбардування Запоріжжя німецька авіація здійснила вже 22 липня. У бій з ворожою авіацією вступили батареї 16 зенітно-артилерийського полку, який наприкінці липня – на початку серпня 1941 року відповідав за протиповітряну оборону міста.

У серпні почалися запеклі бої на підступах до Запоріжжя. 18 серпня 1941 року німецьким військам вдалося прорвати оборону частин Червоної армії західніше Запоріжжя і захопити правобережну частину міста і острів Хортиця. Німецькі війська розпочали гарматно-мінометний обстріл лівобережної частини Запоріжжя, перш за все Дніпрогесу і промислової зони. Німецьке командування добре розуміло стратегічне та економічне значення Запоріжжя, тому спрямувало сюди значні військові сили, розраховуючи з ходу захопити місто і прорватись на Лівобережжя.

Виникла безпосередня загроза прориву ворожих військ через греблю Дніпрогесу у лівобережну частину міста. Однак прорватися на лівий берег Дніпра німецькі війська не змогли. На шляху німецького наступу встали підрозділи щойно сформованої 274-ї стрілецької дивізії, 157-й полк НКВС, зенітники військ протиповітряної оборони, бійці винищувальних батальонів та ополченці.

Протягом 18 серпня у місті розгорнулися драматичні події. Від прямого влучення снаряда вибухнув міст, що з ' єднував о. Хортицю з лівим берегом. Це полегшило завдання захисникам міста, адже тепер ворог міг прорватися до Запоріжжя лише через греблю Дніпрогесу. Атаку ворога на греблі вдалося відбити.

Надвечір 18 серпня радянськими військами, через загрозу прориву німецьких військ, було підірвано греблю Дніпрогесу. Разом з підривом греблі було прийняте рішення про знищення генераторів гідроелектростанції.

Підрив греблі призвів до трагедії. Стіна води, що вирвалася на свободу, вдарила в о. Хортицю, де на той час знаходилося багато біженців та військові підрозділи Червоної армії. Було затоплено прибережну смугу на десятки кілометрів вниз по Дніпру. Ситуація ускладнювалась тим, що підрив греблі було здійснено без попередження. У результаті все це призвело до значних жертв серед військових та мирного населення. У той же час хвиля води змила кілька ворожих переправ та знищила німецькі підрозділи, які опинилися у зоні затоплення.

Ось як про події 18 серпня та ситуацію з підривом греблі Дніпрогесу повідомлялося у бойовому донесенні штабу Південного фронту Верховному Головнокомандуючому Й. Сталіну від 19 серпня 1941 року: „В результаті боїв ворогу вдалося на кінець 18 серпня прорватися до ріки Дніпро в напрямку о. Хортиця...Частини 274 стрілецької дивізії...не дивлячись на великі втрати, успішно відбили атаку противника.

О 18:00 18 серпня один із залізничних мостів, що був наперед замінований, розташований на схід від о. Хортиця, внаслідок прямого влучення снаряда вибухнув від детонації. Через деякий час було здійснено висадження перемички й Дніпрогесу. Частина бійців 274-ї с.д. до 400-500 осіб залишились на о. Хортиця, де продовжують бій до цього часу.

Як встановлено слідством, висадження греблі і Дніпровської ГЕС здійснено без дозволу, самочинно підполковником Петровським і представником Генштабу начальником окремого науково-дослідного воєнно-інженерного інституту (м. Москва) військовим інженером 1-го рангу Єловим...

Петровський і Єлов заарештовані, проводиться слідство. Передчасне висадження мосту і греблі ускладнило обстановку бою, викликало непотрібні жертви, полегшило ворогу умови форсування р. Дніпро...”

Виведення з ладу Дніпрогесу паралізувало роботу промислових підприємств. Надалі електроенергія надходила з Донбасу, але її вистачало лише для потреб найважливіших підприємств. Припиналася подача води до міста, оскільки труби насосної станції на озері Леніна опинилися набагато вище рівня Дніпра.

З 18 по 21 серпня підрозділи 274-ї стрілецької дивізії, загони народного ополчення, бійці винищувальних батальйонів, співробітники НКВС під командуванням В. Леонова утримували місто, очікуючи підходу підрозділів 12-ї армії. За мужність і героїзм проявлені при обороні Запоріжжя десятки учасників оборони міста були нагороджені орденами та медалями. Оборона Запоріжжя продовжувалась з 18 серпня по 3 жовтня 1941 року. Весь цей час активну допомогу військам 12-ї армії надавали загони ополченців, винищувальні батальйони, співробітники НКВС. Захисники міста не лише оборонялись, а й контратакували.

У результаті захоплення німецько-фашистськими військами о. Хортиця промисловий майданчик Запоріжжя опинився під безпосереднім обстрілом німецької артилерії. Це значно ускладнювало евакуацію промислових підприємств міста. В цих умовах виникла необхідність вибити ворожі війська з острова.

В ніч з 3 на 4 вересня підрозділи 274-ї стрілецької дивізії і загони народного ополчення, під прикриттям танків, форсували Дніпро і висадилися на о. Хортиця. Це стало повною несподіванкою для ворога. Після триденних напружених боїв радянські війська визволили о. Хортицю. У цих боях ворожі війська втратили вбитими понад 500 солдатів та офіцерів. Вдалій операції наших військ сприяла достовірна розвідувальна інформація, яку здобули для радянського командування «юні чапаєвці» - запорізькі школярі, учні середніх шкіл №42 і №43.

Після звільнення о. Хортиця значно послабився обстріл підприємств і міста, що значно допомогло у демонтажі та евакуації промислових підприємств, населення.

Евакуація розпочалася ще 6 серпня. Вже 12 серпня наказ про підготовку до евакуації надійшов на моторобудівний завод. Після подій 18 серпня евакуація промислового обладнання та населення з міста почала проводитися прискореними темпами. За короткий час запоріжцям вдалося вивезти на схід 22 заводи союзного значення – металургійні, машинобудівні, 26 підприємств легкої та харчової промисловості. Лише запоріжсталівці вивезли у тил 9358 вагонів металу та обладнання цехів. У демонтажі та евакуації запорізьких підприємств взяли участь близько 10 тисяч чоловік, серед них 1600 кваліфікованих робітників, які спеціально прибули для цього з Донбасу.

Були евакуйовані не лише промислові підприємства, а й машинобудівний, педагогічний інститути та інші учбові заклади, театр ім. М. Заньковецької, радіовузол, кінофільмфонд, експонати краєзнавчого музею і багато іншого.

Величезну роль у забезпеченні евакуації промислових підприємств міста відіграли запорізькі залізничники. Своєю самовідданою працею вони створили „зелену вулицю” для ешелонів з промисловим обладнанням, які відправлялися з міста переважно вночі. У вересні 1941 року кожної доби з Запоріжжя на схід відправлялось 620 залізничних вагонів, а у деякі дні їх було навіть до 900.

У східні райони Радянського Союзу, лише з підприємств чорної металургії міста, було відправлено понад 13 тисяч кваліфікованих робітників, інженерів, техніків.

21 вересня керівництву країни було повідомлено, що по місту Запоріжжю усі заводи евакуйовані, евакуація проведена організовано. Це був справжній подвиг, який здійснили запорізькі робітники та інженерно-технічний персонал. Обладнання запорізьких підприємств, яке вивозили до міст і населених пунктів Уралу та Сибіру, зразу ж монтувалось на старих і нових заводах, які виробляли продукцію для потреб оборони країни.

Героїчна оборона міста тривала півтора місяці. 4 жовтня 1941 року, за наказом Ставки Верховного Головнокомандування, Червона армія залишила Запоріжжя. Німецькі війська захопили місто, розпочався період окупації, який продовжувався більше 2 років.

Визволення Запоріжжя
(вересень – грудень 1943 року).

Два роки Запорізька область була окупована фашистськими військами. Однак перемоги Червоної армії у Сталінградській і Курській битвах докорінно змінили хід не лише Великої Вітчизняної, але і всієї Другої світової війни. Червона армія перейшла у наступ. Розпочалися бої за визволення України. На вересень 1943 року фронт наблизився до Запорізької області. Основні сили німецьких військ групи армій „Південь” продовжували відступати, сподіваючись закріпитися на ріках Дніпрі та Молочній.

У вересні 1943 року війська Південно-Західного фронту під командуванням генерала армії Р. Малиновського і війська Південного фронту під командуванням Ф. Толбухіна вийшли на територію Запорізької області і звільнили її східні райони.

Перші населені пункти Запорізької області, які межували з Донбасом, радянські війська звільнили 14 вересня 1943 року. 20 вересня звільнено Комишуваху, 22 вересня – Красноармійськ (нині м. Вільнянськ). Наприкінці вересня радянські війська вийшли на підступи до Запоріжжя, але далі наступ на місто тимчасово призупинився. Німці не збиралися здавати місто без бою, тому до вирішального штурму необхідно було добре підготуватися.

Запоріжжя займало значне місце у планах німецького командування. Це було викликано як промисловим значенням міста, так і його важливим розташуванням зі стратегічної точки зору. Для оборони Запоріжжя німці створили так званий Запорізький плацдарм, який став частиною системи німецьких оборонних споруд, яка отримала назву Східного валу. Він проходив по Дніпру через Запоріжжя, далі повертав на південь до Мелітополя і по річці Молочній доходив до Азовського моря. Східний вал керівництво нацистської Німеччини оголосило неприступною фортецею на шляху наступаючих радянських військ.

Німецьке командування розуміло, що, втративши Запоріжжя, воно не зможе втримати Кривий Ріг, Марганець, оборонну лінію «Вотан» під Мелітополем, яка перекривала дорогу на Крим. Загалом втрата німецькими військами Запоріжжя могла значно ускладнити оборону Східного валу. Німці ж розраховували не лише зупинити радянські війська біля Східного валу, але і знекровити їх, для того щоб у подальшому перейти у вирішальний контрнаступ. Саме у майбутньому контрнаступі мали відіграти велику роль ті плацдарми, які німці планували утримати на лівому березі Дніпра.

Розуміючи значення утримання Запоріжжя, місто кілька разів відвідав А. Гітлер. До того ж до середини вересня саме у Запоріжжі знаходилось командування групи армій „Південь” на чолі з одним з найбільш талановитих німецьких полководців Е. Манштейном.

Запорізький плацдарм було добре підготовлено до оборони. Майже рік тут будувались оборонні рубежі. Оборонні укріплення тут мали два обводи. Перший починався за 14 км до міста. Кожна з трьох ліній траншей мала доти. Протитанковий рів шириною 5–6 м і глибиною 3–4 м оперізувала дротяна загорожа, за якою тягнулися мінні поля. Внутрішній оборонний рубіж був насичений залізобетонними вогневими точками, замаскованими мінометними та артилерійськими позиціями, ходами сполучення з металевим перекриттям. Споруди в міській смузі були пристосовані до тривалої оборони. Всередині міста були створені три оборонні рубежі. Загальна довжина збудованого німцями на підступах до Запоріжжя укріпленого району сягала 40 км , ширина - 18-25 кілометрів.

Ось як згадував про укріплення Запорізького плацдарму майбутній Маршал Радянського Союзу В. Чуйков: „Майже за рік німецьке командування створило зовнішній обвід, що складався з ряду опорних пунктів, прикритих безперервною лінією протитанкових і протипіхотних перешкод, проміжні опорні пункти між зовнішніми і внутрішніми обводами...

По всій довжині передній край зовнішнього обводу був прикритий протитанковим ровом трапецеїдального перерізу.

Глибина і ширина протитанкових ровів трикутного перерізу від 3,5 до 5-6 м. При глибині 5-6 м деякі ділянки рову були приблизно на метр заповнені водою. Таким чином, рови були не тільки протитанковими, але й серйозними протипіхотними перешкодами. На танконебезпечних напрямках протитанкові рови були підсилені мінними полями. Міни розташовувалися в шаховому порядку в чотири ряди.

Система фортифікаційного обладнання зовнішнього обводу будувалася з розрахунком на тривалий опір. Укриття для особового складу були споруджені з міцних матеріалів, прикриті настилами, що захищали від вогню гармат середніх калібрів і від прямого попадання дрібних авіабомб. Вогневі засоби розміщувалися таким чином, що можна було вести косоприцільний вогонь вздовж фасів рову. Підсилені вогневі точки, дзоти, бронековпаки вимагали застосування якнайсильніших засобів руйнування.”

Для оборони Запоріжжя ворог терміново стягував війська з різних ділянок фронту. Лише у першій лінії оборони повинні були захищатися три піхотні дивізії. За ними розташовувалися рухомі резерви, до яких входив танковий корпус у складі двох танкових, однієї моторизованої і однієї кавалерийської дивізії СС. Загалом німецьке командування зосередило на плацдармі 35 тисяч солдат та офіцерів, близько 600 гармат та мінометів, 200 танків та штурмових гармат. Однак все це не змогло зупинити наступ Червоної армії.

У боях за визволення Запоріжжя приймали участь війська 12-ї армії генерал-майора О. Данилова, 8-ї гвардійської армії В. Чуйкова (це була колишня 62-а армія, яка захищала Сталінград) і 3-ї гвардійської армії Д. Лелюшенка, 23-й танковий і 1-й гвардійський механізований корпуси, повітряне прикриття штурмуючих військ здійснювала 17-а повітряна армія під командуванням В. Судця.

Перша спроба прорвати німецьку оборону на Запорізькому плацдармі була здійснена вже 1-2 жовтня 1943 року. Однак цього разу німецьким військам вдалося утримати свої позиції. Почалася підготовка нового штурму. Радянське командування поспішало. Наступ на Запоріжжя відновився 10 жовтня і вже не припинявся до повного визволення лівобережної частини міста.

Вирішальний наступ радянських військ на Запоріжжя розгорнувся в ніч з 12 на 13 жовтня 1943 року. Несподівано для німців радянські війська завдали удару силами 8-ї гвардійської армії генерала В. Чуйкова, у битві за Запоріжжя настав злам.

У ніч з 13 на 14 жовтня розпочався штурм вже безпосередньо міста. Цього разу німецьке командування також вдалося захопити зненацька. Великі нічні бої досить часто відбувалися на радянсько-німецького фронті. Однак бої за Запоріжжя стали прикладом першого нічного штурму великого міста силами кількох армій.

Після потужної артилерийської підготовки в атаку на ворожі позиції пішли радянські танки з включеними фарами. На броні танків розташовувались десантники. На світанку 14 жовтня радянські війська війська вийшли на околиці міста. Окремі підрозділи увірвались на міські вулиці і вели там бій.

Першими до міста увірвались танкісти 39-ї танкової бригади та бійці 59-ї гвардійської стрілецької дивізії. Танк лейтенанта Миколи Яценка першим прорвався до міста, екіпаж танку знищив 4 ворожих танки, кілька вогневих точок, понад 100 гітлерівців, захопив міст через р. Мокру Московку. Важко поранені танкісти до останньої хвилини вели вогонь по гітлерівцям. За проявлену мужність М. Яценку посмертно було присвоєне звання Героя Радянського Союзу. У 1960 р. у Запоріжжі на площі Радянській було встановлено пам ' ятник героям-танкістам – танк Т-34 на високому гранітному постаменті. Одна з вулиць міста названа іменем М. Яценка.

У другій половині дня 14 жовтня 1943 року сильно укріплений Запорізький лівобережний плацдарм, на який німці покладали великі надії, перестав існувати. У лівобережній частині міста не залишилось жодного ворожого солдата.

Це була не рядова подія в перебігу війни. У результаті німці втратили ключовий плацдарм, з якого збиралися контратакувати радянські війська на Лівобережжі.

У ході боїв за місто ворог втратив понад 23 тисячі солдат і офіцерів, 160 танків і самохідних гармат, 430 гармат і мінометів, багато іншої бойової техніки. Це був перший успішний приклад нічного танкового штурму великого міста. Пізніше цей досвід був використаний при штурмі Зеєлівських висот під час взяття Берліну.

Батьківщина гідно оцінила подвиг радянських військ при визволенні Запоріжжя. 31 з'єднанню та частині, які особливо відзначились у цих боях, була присвоєна почесна назва «Запорізьких». Тисячі воїнів Радянської армії були нагороджені, десятки з них стали Героями Радянського Союзу. Серед них санінструктор В. Гнаровська, командир танкового взводу М. Яценко, командир стрілецького взводу гвардії молодший лейтенант Д. Стефанов, льотчик капітан Г. Несмашний, кулеметник рядовий В. Авраменко.

14 жовтня радянські війська визволили лівобережну частину Запоріжжя. Однак Запоріжжя ще достить довго продовжувало залишатися фронтовим містом. Розгромлені на лівобережжі німецькі війська закріпились на правому березі Дніпра та о. Хортиця. Лівобережна частина міста знаходилась під постійним артилерійським обстрілом.

22 жовтня підрозділи Червоної армії форсували Дніпро в районі між нинішньою площею Фестивальною і балкою Капустяною і зав 'язали бо ї на о. Хортиця. Через добу у п і вн і чн і й частин і острова закр і пився ще один десант.

Перед частинами 12-ї армії було поставлене завдання – взяти о. Хортицю, захопити плацдарм на правому березі північніше міста і завадити німцям знищити Дніпрогес. В ніч з 25 на 26 жовтня 1943 р. 60-а, 203-я, 244-а гвардійські стрілецькі дивізії форсували Дніпро біля греблі ГЕС, захопили плацдарм на правому березі.

Тоді ж вдалося врятувати від повного знищення Дніпровську ГЕС. Німці підірвали будівлю станції та підготували греблю Дніпрогесу до вибуху. Знищити греблю німцям завадили радянські розвідники та сапери. Командування фронтом доручило врятувати греблю воїнам 203-ї, 244-ї дивізій, 19-го окремого гвардійського батальону мінерів. Виконати важливе завдання зголосилися добровольці під командуванням гвардії капітана М. Сошинського. Під прицільним вогнем противника вони змогли знайти і знешкодити дріт, який вів до вибухівки. Для увічнення пам'яті бійців, які загинули у боях за греблю, на могилі Невідомого солдата біля головного входу до гідростанції споруджено пам'ятник.

Плацдарми на правому березі Дніпра і на о. Хортиця мали велике значення для остаточного звільнення Запоріжжя. Головна їх роль полягала в тому, що вони відтягнули на себе значні сили німців. У результаті ворог був змушений послабити оборону інших ділянок правого берега. Виходячи з цього радянське командування визначило місце для головного удару.

Наприкінці листопада 1943 року війська 6-ї армії форсували Дніпро біля села Розумовки, яке знаходилось південніше Запоріжжя. 25 листопада 1943 року поблизу Розумовки закріпилися перші підрозділи Червної Армії. 60-а гвардійська дивізія й окремі полки ще двох стрілецьких дивізій протягом місяця утримували плацдарм, відбиваючи шалені атаки гітлерівців. В окремі дні німці кидали в бій по декілька полків, кожен з яких підтримували 20-30 танків. Однак, не зважаючи на це, захисники плацдарму не відступили. 43 з них отримали звання Героя Радянського Союзу.

Плацдарми на північ і південь від Запоріжжя вистояли і почали розширюватися. На правий берег висаджувалися свіжі сили. У результаті виникла загрозлива для німецьких військ ситуація. Удари з плацдармів загрожували німцям оточенням.

Під загрозою оточення в ніч з 29 на 30 грудня 1943 року німецькі війська відступили з правобережної частини міста. Запоріжжя було остаточно звільнене, період окупації завершився.

 І. Давня історія Запорізького краю

 ІІ. Запорізький край у період середньовіччя

 ІІІ. Історія Запорізького краю кінець ХVIII – початок ХХ ст.

 ІV. Економічний розвиток Запорізького краю (кінець XVIII – початок ХХ ст.)

 V. Розвиток освіти у Запорізькому краї кінець XVIII – початок ХХ ст. Суспільно-політичний рух , культура Запорізького краю на початку ХХ ст.


 
Шановні відвідувачі і користувачі сайту,
ми будемо вдячні, якщо Ви не забудете зробити посилання на нашу адресу www.meria.zp.ua
при використанні матеріалів сайту.

© 2007
Разработка сайта Smart Internet